Коханка...

Найчастіше, збірку оповідання Януша Вишневського із ключовою назвою «Коханка», характеризують ще й, відштовхуючись від слів самого автора, як книгу про менструальний синдром. Я б сказала інакше – це книга про жіночі сльози і страждання, подаровані чоловіками…

Збірка складається з шести невеличких оповідань, кожне з яких настільки унікальне й переповнене болем, який мужньо і спокійно приймають і несуть до кінця життя (будь то юна героїня «Ундини», котра ніколи не пізнає краси любощів з чоловіком, чи нещасна Коханка, котра звикла жити лише одним днем, або мати, котра віддає на поталу своїх дітей, заради ідеї («Шлюбна ніч») , що волею-неволею починаєш істерично схлипувати, а подекуди й відверто рюмсати. Це й не дивно… Автор, як і в бестселері «Одиночество в сети», тонко й виразно змальовує людські відчуття, опираючись на найголовніше з них – кохання. А останнє на дивовижу зрадливе – адже примушує страждати своїх героїв, заживо ховаючи під гнітючими пластами депресії і відчаю.

Одними з найбільш «жіночних» (хоча цей термін можна сміливо використовувати до усіх оповідань, окрім останнього), я вважаю перші три: історію хворої дівчини «Одна нимфа прокляла своего неверного любовника. Она не могла снести его измены. Он не должен был ничего заметить, а просто перестал бы дышать во сне. Он перестал. И умер. А нимфа плачет. И будет плакать до конца времен.», що в душі лишилася маленькою дитиною, котра шалено боїться деспота-батька, який фактично «подарував» їй такого чудового друга-коханого Якоба, скалічивши останнього назавжди не лише фізично, але й морально, «опустивши» з без п’яти хвилин кандидата наук до санітара; нещасне кохання Ади й Аджея, котрого «вкрала» любов до полуниць і свободи, перекресливши тим самим щасливе майбутнє коханої «Только страх. Обычный биологический страх. Она боялась, что этот человек когда-нибудь может исчезнуть из ее жизни…» і, звичайно, вінець усієї збірки – це сповідь Коханки. (Тут навіть цитати для прикладу наводити не умісно, адже уся оповідь – це одне велетенське речення, що час від часу відмежовується окремими розділовими знаками і несе у собі величезне емоційне навантаження).

Напевно, лише той чоловік не буде зраджувати свою дружину з іншою жінкою, який розуміє, що обручка на його пальці – це терновий вінок, котрий залишає подряпини, синці й кровоточиві рани, які просто розроджуються споминами й, у комплекті з згарищами насолоди на тілі,  несуть вірну погибель для їх власниці!!! І не обов’язково, щоб на ній було вигравірувано «Йоганна 30.01.1978.», чи будь-яка інша дата чи ім’я…Вона й не обов’язково має бути вдягнута на палець. Вона просто має існувати…Як невидиме нагадування вашого гріха, як впевнений і нещадний вартовий моралі, як совість…

І будуть іти роки, змінюватимуться епохи, а ти й далі житимеш (пардон, животітимеш) «від дзвінка до дзвінка» в очікуванні КРАДЕНОГО свята. І ніяка дружина ніколи не була й не буде святою – вона така ж досяжна для твого коханця як і ти. Проте, вона народжує, оберігає, любить, а ти – гориш, даруєш, рятуєш, кристалізуєш і … згораєш…

Це аж ніяк не доля кожної жінки. Це лише злий рок коханок… 

«Я жду его ребенка. И уже совсем не боюсь его кольца. Завтра я скажу ему, что нельзя покупать два букета роз и думать, будто вручаешь их женщинам из двух разделенных Вселенных…»

         І вона залишиться самотньою, леліючи єдину згадку про свою чарівну крадену любов – маленьку дитину. Можливо, він навіть визнає її, як і двох своїх дочок від дружини. Однак, це маля назавжди залишиться знайдою й приблудою у якого не має «справжнього» тата.

         Який вихід – не зраджувати?!. Ні… Зрада існувала, існує і буде існувати, як Світ, котрий збудували чоловіки. Просто треба задуматися над тим, що зраджуючи ти робиш нещасними відразу двох людей – дружину, яка чекає у незнанні і коханку, котра змирилася з нестерпною процедурою «вічного» очікування. Як же можна говорити «я люблю тебе», підносячи той самий терновий вінець і одягаючи його на голову кожної зустрічі, яка має усі шанси бути останньою?!

         І в тому найбільша проблема жінок, що ми або дружини, або коханки… третього не дано…

         Книги – це дзеркала, які відображають життя. Завдання автора – досконало його передати з допомогою сухих каліграфічних знаків. Невеликі за об’ємом, проте надзвичайно глибокі за суттю, оповідання Януша Вишневського нікого не залишать байдужими: чоловіків навчать складної арифметики «розуміння» жіночої суті, а жінкам покажуть те, що може статися з кожною, котра віддасться повністю своїм емоціям.

 «Коханка», хоча й написана пізніше, це як певний перехідний етап до «Одиночества в сети» – твору ще більш пронизаного складною схемою людських почуттів і стосунків.